Пам’яті Учителя

Його стіл був завжди завалений кресленнями, зразками будівельних матеріалів, а в приймальні черга з архітекторів, будівельних кошторисників, генпідрядників. Коли він працював у профспілках – вони росли в день по поверху.

Ми, працівники профорганів не встигали за заданим ним темпом, скаржились що «не дає дихнути».

Він був Великим і тому накривав собою все – Луцьк, Ковель, Свитязь, де за рік-півтора розпочинались і приймались в експлуатацію величезні об’єкти.

Він вірив в Україну. Пригадую, в 1983 році ми з ним летіли в літаку з Москви, де вирішували питання фінансування будівництва нашого навчального центру і я скиглячим голосом пожалілась, що навіщо нам стільки союзних коштів, якщо область не встигає їх освоїти. Його відповідь була на той час крамолою: «Галино Петрівно, побачите, Україна ще буде самостійною. І всі кошти, які сьогодні можна залучити з Москви треба використати на її розбудову». І це в період махрової «брежнєвщини».

Він був Учителем. За ним можна було просто спостерігати навчаючись його мужицькій філософії патріота, що не кар’єрно і пафосно, а якось просто і глибинно любив свій народ і Україну.

Кілька років тому, 29 листопада в день його смерті випав перший густий сніг. Прийшовши на його могилу, я відвернула рукою сніг з плити, яка була вся засипана живими квітами. Дякую всім за цю пам’ять.


Галина Даниленко – директор навчально-
методичного центру профспілок